З нетерпінням чекатиму на публікацію Вашого диплому повністтю. Думаю тоді наш дискурс можливо було б підійняти на вищий рівень:)А загалом, те, що темою КР нарешті зацікавилися в укаїнській академічній науці це добре. Можливо, коли небудь дійде й до публікації україномовних перекладів першоджерел із цієї тематики.
Завжди вважав психоаналіз «лженаукою»(за всієї умовності критеріїв «науковочсті», і при всій моїй симпатії до ідей Фейрабенда). Появу ж фройдомарксизму, я вважаю однією із причин «субкультаризації» західних лівих у другій пол. ХХ ст (хоча, тему фрейдомарксизму й еволюції вчення Маркса у ХХ ст. варто було б розглянути окремо).
Незалежність нині це багато в чому «символічний капітал». І Харківські угоди є насмперед трогівлею цим «символічним капіталом». На геополітичному рівні база у Севастополі це аналог кубинського Гуантанамо (пропри неспівмірність сучасноно військовоо потенціалу РФ і США). І не відомо, як тим «Гуантанамо» скористається в майбутньому держава, більша частина політичної й інтелектуальної еліта якої вважає Україну "історичним непорозумінням".
Ну, "історія як спіраль" це популярна у радянському «шкільному марксизмі» метафора, якою намагалися описати гегеліянсько-марксівську "історичну діалектику". Не знаю, наскільки вона вписується у «картину світу» КР (до шпенглерівської «картини світу» навряд)…
Шпенглеріанська ж суб'єктність мені дуже нагадує суб'єктність фігури «мудреця» у стоїків. «Мудрість» якого полягала у підкоренні фатуму, подібно до того як мудрість пса, привязаного до возу, полягає у слідуванні за напрямком руху того возу. Я звичайно трохи загострюю. Як на мене — постульований активізм і волюнтаризм теоретиків КР аж ніяк не є тотожним із суб'єктністтю. Для традиціоналізму, скажімо, справжній суб'єкт «не активний». В традиціоналістичному контексті справжня суб'єктність це «недеятельное действие».
Каюсь — у мене так і не дійшли руки до прочитання тієї книжки Жижека. Головно через емоційні упередження щодо його персони. Але все ж — чи варто занурюватися у «писихоаналіз» і прирівнювати структури несвідомого (колективного?, індивідуального?), якими (можливо) є «постідеології», до більш-менш чітко артикульованих інтерпретацій (соціального) світу, які формулювали класичні ідеології?
Прнаймні вперше про «антицентр» я прочитав ще в 1990-х у пресі тоді ще дугінської НБП:)Дугін тоді вважав саме націонал-більшовизм таким «антицентром».
стосовно історочності — мені не зовсім зрозуміло, як можна поєднати телеологічність і циклізм історії? Як можна поєднувати суб'єктність і тотальність фатуму? «Цезар» у Шпенглера є «морфологічним фактом», що знаменує собою черговий етап життя певного культурно-цивілізаційного типу. Але цей самий «Цезар» не може вплинути на силу Фатуму, що рухає культурно-цивілізаційний організм до смерті.
Марксизм, попри свій примат праксису, так само і пояснював світ. Монстри типу «Діалектики природи» чи совкової «пролетарської фізики» типові (і одночасно найодіозніші)приклади подібної інтрерпретації. Саме тому ідеологія легітимує виходячи із самої себе. В той же час, макіавелізм змушений у процесі легітимації звератися до зовнішніх чинників легітимації — класичних політичних іделогій, релігії, «громадської думки» (що «вимірюється» засобами соціологічної науки) і т.п… Неомакіавелізм позбавлений самодостатності, притаманної ідеологіям (або ж принаймні бажаної для ідеологій)…
Добре, а як бути із інтерпретацією дійсності? Ідеологія в первісному розумінні це насаперед система пояснення світу (при тому досить вульгарна). При тому світу не лише соціального. Неомакіавелізм якщо щось й інтерпретує, то лише «правила гри».
Не скажу за всіх теоретиків Консерваитвної революції. Але ж, система того ж Шпенглера стала хрестоматійним зразком деконструкції метанаративів. Так само як і десуб'єктивізації історіичного процесу (та й взагалі нівеляції самого поняття "історичний процес"). Як на мене, про «антицентр»(але не в дугінській інтерпретації цього терміну) варто говорити в контексті традиціоналізму (і примордіальної традиції), а не ідей консервативної революції…
//надто якщо ідеологія відсутності ідеології теж визнана ідеологією//
Ото ж бо. Якщо ми її таки визнаємо ідеологією. Але ж вона грає вже виключно інструментальну роль. На відміну від класичних ідеологій, які намагалися «пояснити і охопити все». Власне, в тому то й проблема, що «комплекс ідей» нинішнього політичного класу особисто мені важко означити інакше, як «неомакіавелізм». Влада перестає бути знаряддям ідеології. Навпаки — ідеологія стає знаряддям «технології влади».
Власне, поява ідеологічного «синкретизму», на початку ХХ століття, була однією із ознак поступової перемоги «пост-класики» (а отже й «пост-модерну»). Але все ж, сферу політичного у ХХ столітті визначало саме протистояння (чи навпаки — конвергенція) класичних ідеологій.
Але ж цю "ідеологічну позицію" треба окреслювати якось термінологією? Чи можемо ми цей набір ідей втиснути у класичну схему «лібералізм-консерватизм-соціалізм/комунізм-анархізм-націоналізм»?
Зрештою, на мою думку, все ж треба розрізнити «просто ідеї» (присутні у будь-яку епоху) і "ідеологію" (як продукт Модерну). Або ж нам прийдеться говорити вже про «мета-ідеоогії». Оскільки коплекс цінностей, до яких апелює атлантична еліта під час боротьби зі своїми опонентами, вже не зводиться виключно до того, що пропонував класичний лібералізм. А кокретні дії цієї еліти досить часто вступають у протиріччя із теоретичними постулатами ліберальної ідеології.
І все ж — емпірична дійсність свідчить про поступову деконструкцію класичних модерних політичих ідеологій. В тій же колишній Югославії протиставлення «друг-вороог» відбувалося не за ідеологічним критерієм (що свого часу гучно обіграв Гантінгтон). Ірак чи Афганістан, найгучніші військові протистояння минулого десятирічя, так само не були протистояннями політичних ідеологій par excellence. В яких шатах присутня ідеологія в (пост-)сучасному світі?
Шпенглеріанська ж суб'єктність мені дуже нагадує суб'єктність фігури «мудреця» у стоїків. «Мудрість» якого полягала у підкоренні фатуму, подібно до того як мудрість пса, привязаного до возу, полягає у слідуванні за напрямком руху того возу. Я звичайно трохи загострюю. Як на мене — постульований активізм і волюнтаризм теоретиків КР аж ніяк не є тотожним із суб'єктністтю. Для традиціоналізму, скажімо, справжній суб'єкт «не активний». В традиціоналістичному контексті справжня суб'єктність це «недеятельное действие».
стосовно історочності — мені не зовсім зрозуміло, як можна поєднати телеологічність і циклізм історії? Як можна поєднувати суб'єктність і тотальність фатуму? «Цезар» у Шпенглера є «морфологічним фактом», що знаменує собою черговий етап життя певного культурно-цивілізаційного типу. Але цей самий «Цезар» не може вплинути на силу Фатуму, що рухає культурно-цивілізаційний організм до смерті.
Ото ж бо. Якщо ми її таки визнаємо ідеологією. Але ж вона грає вже виключно інструментальну роль. На відміну від класичних ідеологій, які намагалися «пояснити і охопити все». Власне, в тому то й проблема, що «комплекс ідей» нинішнього політичного класу особисто мені важко означити інакше, як «неомакіавелізм». Влада перестає бути знаряддям ідеології. Навпаки — ідеологія стає знаряддям «технології влади».