Селін аж надто перебільшив (у своєму гіперболічному стилі). Можливо під час ДСВ сади Монмартра й палали якось. Але аж до літа 1944 року Париж був «санаторієм Нової Європи», де німецькі військовики відпочивали після пекла на східному фронті (і на інших фронтах теж). Думаю, що кращою ілюстрацією до побуту Юнгера в Парижі і міського повсякдення є його власні щоденники того періоду («Випромінення», де, до речі, побіжно згадується й Київ). Тогочасні готелі «Георг V» чи «Мажестік», світські салони та кав'ярні надто мало нагадують картину «палаючого міста»…
Хоча Париж палав у війні\\
Ну, насправді Париж був чи не найбільш мирним і найбільш комфортним містом у охопленій Другою світовою війною Європі:)(якщо не брати до уваги міста нейтральних країн — типу Швеції чи Швейцарії)
Насправді «православний сталінізм» нині не є «мейнстрімом» в рамках Православія. Навіть в РПЦ. Навіть в РФ. Хоча, дійсно у нього достатньо багато адептів у середовищі кліру і парафіян. Але якщо казати про РПЦ в РФ, то там нині йде боротьба між двома іншими візіями «політичного православія» — візією «русского мира», що пропагується поміркованими модерністами-націоналістами із оточення нового Патріарха (люди типу Кураєва) і візією, що її відстоюють ультраортодокси-«царебожники» (т.зв. «діомідовці» і подібні групи). Хоча, ці групи інколи ситуативно й співпрацюють із «православними сталіністами» (особливо ця тенденція поширена у середовищі ультраортодоксів, хоча в українських реаліях «крило-кураєвці» також не рідко йдуть на подібні союзи), однак тривалий і послідовний сімбіоз між ними є неможливим (за винятком різних маргінальних груп).
і — як не парадоксально — «традиційного» (Иосиф Сталин) типів консерватизму.\\
Тиранія є за визначенням принципово антитрадиційною формою правління. Навіть більше — вона є мало сумісною навіть із консервативним типом політичного мислення. І саме тому вона викликала різке несприйняття у класичних античних «прото-консерваторів». Адже на думку Платона: «найтяжче і найгірше рабство — рабство у рабів»…
Це були одиниці. Що більшу частину своєї творчості віддали банальній політичній кон'юктурі. Так, талановиті. Але талановиті кон'юкурщики. ІМХО. А був ще цілий легіон кон'юктурщиків бездарних. Що продукували жахливий пропагандистський треш. Я ще з совкових часів добре пам'ятаю один гарний вислів: "Є фільми гарні, погані, і фільми кіностудії Довженка"… Тому, насправді, в українському кінематоргафі нічого принципово з радянських часів не змінилося.
У радянські часи було фінансування і була цензура — і високе мистецтво було.//
Назовіть приклади якихось значних мистецьких явищ в українському радянському кіно.
Я теж бачу саме такі проблеми… Але на цьому етепі їх вирішення залежитиме від того, у яких формах відбуватиметься поступове відмирання модерної національної держави. І які наднаціональні і трансцаціональні «нео-імперії» утворяться на їх місці.
Я кажу про раціоналізацію «стратегічної перспективи» російської геополітики. Жага бачити сусідні країни «холуями» і «холопами», а не «друзями» і «союзниками» є досить сумнівною у «дальній перспективі». Хоча, звісно, реалізація жорстких асиміляційних проектів може принести й деякі вигоди. Але ймовірні ризики значно вищі.
Лекцію обов'язково послухаю, як з'явиться вільний час:))
Якби ж то росіяни керувалися у своїх діях раціональнми мотивами, то може так і було б… Власне, колись (ще до Помаранчевої революції) я деякий час був прихильником ідеї налагодження рівноправних, союзницьких стосунків із Росією. На засадах культурно-цивілізаційної (але не мовно-етнічної) «східно-хриситянської» спорідненості. Ця концепція і досі залишається у моєму "інтелектуальному архіві". Однак деякий досвід діалогу із представниками російського інтелекуального бомонду (із т.зв. консервативного середовища) змусив мене сумніватися у перспективах подібного союзу. Адже для більшої частини російської політичної й інтелектальної еліти будь-який сталий союз із «ближчими сусідами» є можливим лише як «подчинение и поглощение». До того ж Україна в російському «мейнстрімівському» інтелектуальному і політичному дискурсі досі сприймається як «историческое недоразумение». Тому й штовхають вони на постсовковому просторі бездарний і безглуздий проект «русского мира». Чим подібна політика закінчиться для самої Росії у стратегічній перспективі — важко докладно спрогнозувати. Але певно чимось не зовсім добрим…
Якщо казати про «українську (т.зв. „довженківську“) школу кінематорграфа — то особливих змін і не було. Фільми Левчука і Янчука це (анти-)естетичні „брати-близнюки“ (щоправда з протилежним „ідейним наповненням“)…
Суб'єкт революційних перетворень зник разом із трансформацією соціальної структури західного світу. Соціал-демократія і «нова лівиця» цей факт у різний час усвідомили (інша справа, що самі соціал-демократи доклали зусиль до такої трансформації). Але СД і НЛ зробили різні висновки із цього факту (хоча, ці два середовища доволі часто взаємоперетинаються і взаємоперетікають). Марксистська ж «ортодоксія» досі живе у ілллюзорній реальності «класового суспільства» й майже остаточно перетворился на конгломерат квазірелігійних сект.
Власне, детальніший аналіз цієї теми варто продовжити після критичного розбору самої книги Жижека. Але все ж Ви написали: «Фантазм є несвідомим… це рівень, на якому сьогодні реально функціонує ідеологія… й навмисно не знаходячи відображення у теорії»… Що це, якщо не «шукання ідеології у несвідомому»? Якщо ідеологія теортично не формалізована (не «тематизована») — то чи ідеологія це? Звісно, що «відмова від ідеологій» так само може розглядатися як ідеологія. Але, знову ж таки, тут виникає цілий ряд наступних питань, про які я писав вище.
Хоча, Ваша аргументація на користь твердження про «модерність» і «не-еклектичність» КР мені все одно не видається переконливою. Детальніше відпишу пізніше:)
Тим не менш, я не бачив жодного українського перекладу класиків КР (окрім «На мармурових скелях» Юнгера). Так само я не помітив жодної дослідницької монографії з цієї проблематики. І тут Україна відстає не лише від РФ, але й від, скажімо, тієї ж Польщі…
Те саме стосується і «психоаналітизації» ідеологій. Мені не зовсім зрозуміло, для чого шукати чорну кішку іделогії у темній кімнаті підсвідомості, особливо коли її там немає?
Я мав на увазі те, що «фройдомарксизм», як і інші інтелектуальні «ноу-хау» «нової лівиці» знаменували собою смерть марксизму, як реальної соцільної практики і великого соціального проекту. Орієнтація на маргінальні субкультури, ініційована «новою лівицею», певним чином компенсувала (компенсує) проблему розмивання класичної модерної класової структури суспільства (і відповідного розмивання соціальної бази лівих). Однак, з іншого боку, саме через це лівиця все більше замикається у межах субкультурних гетто (або ж намагається поширити ціннісні стандарти цих субкультурних гетто на все суспільство).
Ну, насправді Париж був чи не найбільш мирним і найбільш комфортним містом у охопленій Другою світовою війною Європі:)(якщо не брати до уваги міста нейтральних країн — типу Швеції чи Швейцарії)
Тиранія є за визначенням принципово антитрадиційною формою правління. Навіть більше — вона є мало сумісною навіть із консервативним типом політичного мислення. І саме тому вона викликала різке несприйняття у класичних античних «прото-консерваторів». Адже на думку Платона: «найтяжче і найгірше рабство — рабство у рабів»…
Назовіть приклади якихось значних мистецьких явищ в українському радянському кіно.
Лекцію обов'язково послухаю, як з'явиться вільний час:))